Джерело: Бабель
Авторка: Катерина Лихогляд
Опубліковано: 23 червня 2026 року

Побита голова, подерті руки, стесаний поперек, брудні й перебиті пальці. У такому стані до лікарні Кропивницького в січні 2026-го прийшов 35-річний Олександр Семенов. Він розповів, що втік із 425-го окремого штурмового полку «Скеля», де з нього знущалися, били, прив’язували до квадроцикла й тягнули по землі. На відео, яке зняли місцеві лікарі, чоловік сказав, що став свідком щонайменше дев’яти суїцидів у підрозділі, коротко описав їхні обставини й назвав ім’я одного з померлих. Відео, що є в розпорядженні «Бабеля», зняли 23 січня 2026 року, а вже за кілька днів Олександр Семенов помер у лікарні. Офіційна причина смерті — пневмонія. «Скеля» — найбільший штурмовий полк у ЗСУ. Неофіційно його ще називають «полком Сирського» — він не входить до жодного корпусу, а напряму підпорядковується вищому командуванню. «Скеля» брала участь у найскладніших боях російсько-української війни. Попри це й бойові заслуги, полк часто критикують військові, журналісти та близькі тих, хто туди потрапив. Через звинувачення у великих втратах за полком закріпилася репутація «м’ясного». Однак людей «Скеля» втрачає не лише на полі бою, а ще до бойових виходів — під час військової підготовки. Кореспондентка «Бабеля» Катерина Лихогляд вивчала це питання майже два місяці. За останні пів року в навчальних центрах «Скелі» вона нарахувала 26 смертельних випадків. Більшість із померлих чоловіків не пробула в полку й місяця. Офіційна причина смерті здебільшого — пневмонія. Щоб дізнатися про обставини їхніх смертей, Катерина знайшла й опитала понад 30 свідків. Переважно це рідні мобілізованих, а також із десяток військових «Скелі», які втекли з полку або досі проходять там службу. З міркувань безпеки більшість із них погодилися говорити анонімно, однак надали в розпорядження редакції документи, що підтверджують їхні слова. Були й ті, хто не побоявся критикувати полк відкрито. Завдяки всім цим свідченням «Бабель» розповідає, як люди потрапляють у підрозділ, у яких умовах живуть новобранці, чи можуть бути правдою слова Олександра Семенова і чи всі смерті можна назвати природними.
Після виходу публікації редакція уточнила, що В’ячеслав Борисов помер в іншій військовій частині. Ми прибрали його прізвище зі списку й відкоригували цифру в тексті з 26 на 25. Смерті 25 мобілізованих «Скеля» підтвердила. У зв’язку з тим, що після публікації в публічній площині з’явилося багато інформації про побої та смерті в підрозділі, список може збільшитися.
Де «звичайні стають незламними»
На головній сторінці сайту «Скелі» — усміхнені військові й слоган «Тут звичайні стають незламними». У розділі «Про полк» — коротка історія: «Скеля» починалася як добровольча мобільно-вогнева група, що нищила росіян із перших днів повномасштабного вторгнення. Бойовий шлях — найгарячіші точки війни: Ізюм, Соледар, Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Покровськ. Командир полку — Герой України, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького Юрій Гаркавий, позивний «Скала». Серед описаних переваг полку — якісна підготовка, сучасне озброєння, гідне забезпечення. Частково це правда. «Забезпечення в полку „космічне“», — каже перший заступник військового омбудсмана Руслан Циганков. Вишкіл деякі опитані нами військові полку теж хвалять. «Я два тижні ригав, але військова підготовка справді була хороша, — на умовах анонімності каже солдат «Скелі», на рахунку якого десятки бойових виходів. — Це бойові інструктори, хлопці, які були на бойових. Вони розуміють, про що говорять». Десятеро військових «Скелі» отримали звання Героя України. Ще одна особливість підрозділу — він великий. Наскільки великий, у полку не уточнюють, просто кажуть, що «як називають [до 13 тисяч людей], так і є». Це все одна, позитивна й цілком реальна сторона підрозділу, але є інша — вона починається з «курятника».
«Курятник» — неформальна назва розподільчого пункту «Скелі», перша локація, куди звозять мобілізованих. Це довга будівля на околиці села, що нагадує приміщення закинутого сільгосппідприємства. Усередині вона перероблена під імпровізовану казарму: обшита ДВП, розбита на шість житлових секторів, є санвузол та обладнана їдальня. Без вікон. У кожному секторі стоять двоярусні ліжка. За підрахунками очевидців, які пройшли «курятник», у цьому місці одночасно перебуває 1 000–1 200 людей, чимало з яких — люди із залежностями. Туди постійно прибувають новобранці. Мобільні телефони в усіх забирають ще в ТЦК.
«От, словом, привезли нас туди, вивели як із воронка, догола роздягнули, „обшмонали“, змусили зняти труси й присідати», — згадує свої перші враження про прибуття в «курятник» Олександр Жикін. Туди він потрапив 15 лютого 2026 року, але не з ТЦК. До війська він прийшов три роки тому — отримав повістку, з’явився за викликом і пішов служити до штабу однієї з бригад. Був санітаром у медроті й діловодом. Каже, усе було добре, доки не змінився командир.
І до, і під час служби Олександр перебував на замісній підтримувальній терапії — це державна програма для наркозалежних людей. Під контролем лікаря-нарколога пацієнти регулярно отримують спеціальні препарати, найчастіше метадон, які знижують потяг до наркотиків. Лікар встановлює індивідуальне дозування препаратів, що дає пацієнтові змогу вести стабільний спосіб життя — працювати, підтримувати стосунки й бути безпечним для суспільства.
Жикін каже, новий командир забрав у нього метадон, бо вважав, що його не повинно бути у війську. Олександр написав заяву в поліцію: «Він забрав у мене ліки, без яких я просто не можу жити». Після цього Жикін потрапив у резервний батальйон. Там виник схожий конфлікт — йому не дозволяли відлучатися по препарати. Одного дня Олександр залишив військову частину й поїхав по таблетки. Коли повернувся, наступного дня йому оформили СЗЧ. Після цього він потрапив у «курятник» «Скелі».
«Курятник» — це тимчасове місце, де новобранці зазвичай перебувають кілька днів. Потім туди приїздять так звані внутрішні покупці з батальйонів «Скелі», щоб далі забрати мобілізованих на базову загальновійськову підготовку. Дехто лишається там надовше: «Я пробув там два дні. А були люди, котрі сиділи й по два місяці. Бачив навіть таких, які лишилися там працювати», — каже Олександр Жикін.
Озброєні люди, або «вертухаї», як їх називає інший мобілізований, що втік зі «Скелі» через знущання, з порога пояснюють новобранцям, куди вони потрапили: «Безцінний перший досвід відвідування туалету — групами під дулами автоматів, „витончених“ образ і грубих стусанів за недостатньо рівний стрій чи зовнішній вигляд. Безкінечні присідання, планки, „півтора“, щоб „усвідомлювали, куди потрапили“, не гаяли часу, а готувалися до майбутньої „місії“». У вбиральню, до їдальні — усюди під озброєним конвоєм. «Наче військовополонені», — іронізує Жикін.
Після приїзду, як свідчать опитані, новобранців сортують. «Наркомани в один бік, бо вони неадекватно поводяться, комусь зле. Якщо погано поводяться, їх жорстко б’ють. Ті, хто спокійніший, чекають свого часу», — каже ще один мобілізований, який побував у полку.
У багатьох новобранців уже в «курятнику» починається синдром наркотичної «ломки». У такому стані люди перестають спати, відчувають біль у всьому тілі, нудоту, діарею, виникає високий ризик суїциду. Крапельниці, які дещо полегшують стан, розповідають опитані, ставлять лише одиницям. Дехто має галюцинації й марить — таких ізолюють.
«Я можу розповісти в деталях, як сидів у карцері одночасно із чотирма людьми „під білкою“», — на умовах анонімності розповідає один із мобілізованих. Чоловік не має залежності, покарання отримав за те, що відмовився присідати. За це він просидів у карцері дві доби. Карцер — це малесеньке приміщення, на підлозі двоспальний матрац, який займає основну частину кімнати. Одночасно там перебувало шестеро-семеро людей, щонайменше четверо з них — у стані абстиненції.
«І кожен у своєму „мультику“, розмовляли з кимось. Вони [наркозалежні] вибивали двері, буянили. Охоронці їх утихомирювали — бризкали в камеру сльозогінний газ, і всі ми тим дихали», — згадує військовий.
У вбиральню, за його словами, людей не виводили — для малих потреб у карцері стояла пляшка. У якийсь момент ті, хто бачив «мультики», почали роздягатися догола, стрибати й обливатися водою. Коли вода закінчилася — у хід пішла пляшка із сечею. За це ті, хто не мав залежності, їх побили.
«Один із них потім уже почав замерзати, а одяг свій відмовлявся вдягати і їжу відмовлявся брати. Пам’ятаю, він під ковдрою сховався і там, ось під цією ковдрою, обісрався. Там і мастурбація була», — долаючи сором, згадує співрозмовник.
За кілька днів його та ще групу людей зібрали й повезли на навчання. Дорогою кілька чоловіків із сусіднього буса вибили вікно й кинулися тікати. Їх, згадує він, наздогнали й били в усіх на очах.
Олександра Жикіна після кількох днів у «курятнику» розподілили до третього піхотного батальйону — попри те, що в попередньому висновку ВЛК було зазначено: до служби в десантно-штурмових військах непридатний.
«Якщо десь написано „міни“, не треба перевіряти це ногою»
Сосновий ліс, у лісі — наметові містечка на відстані кількох кілометрів від полігона, де відбувається військова підготовка. У кожному наметі стоять двоярусні ліжка загалом на 35–40 людей. Так один із найперших навчальних центрів «Скелі» з найжорстокішим режимом описують мобілізовані, які перебували там цієї зими. Полк не розголошує точної кількості своїх баз підготовки. Загалом, окрім розподільника, «Бабель» нарахував щонайменше чотири локації. Будуються й нові. Вони різняться здебільшого лише тим, що десь новобранці живуть у наметах, а десь — у бліндажах. Правила, зі слів колишніх мобілізованих, усюди плюс-мінус однакові.
Перше, що мають усвідомити новобранці, — вільно пересуватися територією заборонено. «Навіть у туалет вони мають право піти, лише коли збереться достатня кількість охочих, мінімум п’ятеро, і лише в супроводі охоронця з автоматом», — на умовах анонімності каже один зі співрозмовників, який утік звідти після кількох тижнів перебування.
На кожен намет, за його словами, припадає двоє охоронців: якщо один веде у вбиральню, інший залишається. Самостійно виходити — наприклад, просто подихати повітрям — теж не можна. Похід новобранців будь-куди — завжди строєм. Якщо хтось шикується не так, як належить, охоронець може випустити кілька куль у землю чи в повітря. «Як вони постійно наголошують, усі набої в автоматах бойові, вони можуть легко поцілити мобілізованому в ноги, і їм за це нічого не буде, — каже чоловік. — Спершу після такого дехто забував про своє бажання піти в туалет або ходив під себе, не доходячи». Уночі, підтверджує Олександр Жикін, у вбиральню взагалі не випускали — охоронці наказували випорожнюватися у пляшку.
У туалет під конвоєм — це перебільшення, каже «Бабелю» начальник групи цивільно-військового співробітництва «Скелі» Андрій Сурай. Саме йому ми ставили запитання про все, що почули від мобілізованих. Ця розмова тривала дві години й продовжилася в листуванні.
«Я такого не бачив на жодному з наших полігонів. Якщо людина, наприклад, показала себе схильною до СЗЧ, то можливо. Це не загальна практика, скажімо так», — переконує Сурай. Територією навчального центру, за його словами, новобранці пересуваються вільно — за винятком хіба що випадків, коли йдуть на далекі відстані: на стрільбища чи до їдальні.
Опитані «Бабелем» мобілізовані з різних баз підготовки «Скелі» говорять не лише про озброєний конвой, а й про замінований навколо центрів периметр. На огороджувальній стрічці довкола наметів розвішано таблички з написами «міни». Одні новобранці лише бачили ці таблички, інші чули вибухи й бачили їхні наслідки.
Чоловік, який пробув у наметовому містечку кілька тижнів, розповідає, що вибухало ледь не щоночі: часто підривалися тварини — зайці чи козулі, яких там чимало. Але не тільки вони. Він згадує новобранця з Харкова, на вигляд років сорока. Той виглядав дезорієнтованим і, очевидно, опирався новій дійсності — говорив мало, тримався відчужено. У ніч на 26 лютого 2026 року, коли в наметі всі полягали спати, десь після опівночі надворі пролунав гучний вибух. Потім, згадує свідок, почулися крики і ще один вибух. Після цього зайшли охоронці, вивели всіх із намету — вишикували й перерахували. Однієї людини бракувало. За 10–15 хвилин до строю на швидкості під’їхав квадроцикл. Ним керував начальник охорони полігона з позивним «Фін». Позаду сиділа людина, якої не вистачало, — той самий харків’янин із заклеєним оком. Крізь подерті штани виднілися посічені уламками ноги. Один із охоронців задер йому сорочку — на животі була велика гематома. Охоронці, звернувшись до строю, продемонстрували, що буває за спробу втечі: чоловік утратив око. Наш співрозмовник досі не розуміє, як той вибрався з намету — припускає, що знайшов якусь шпарину знизу.
«Фін», згадує свідок, наказав пораненому стати перед строєм на коліна. Той не поворухнувся. Начальник охорони вдарив його — чоловік безсило впав на землю. Тоді «Фін» дістав пістолет і вистрілив у бік лежачого.
«Нас вишикували у три шеренги. Хто стояв у першій і бачив, що куля ввійшла в землю поряд із тілом, а не в людину, перенесли все більш-менш нормально. Хто ж, як я, стояв у другій або третій шерензі, відреагували на виставу не так спокійно — принаймні в мене ноги точно підігнулися. Нам іще раз повторили, що тікати немає сенсу, і дозволили зайти до намету. Більше ми Ісака [позивний військового, який тікав] не бачили. Проте майже всі вслід за „вертухаями“ повторювали, що його в жодному разі не спишуть — просто він, на відміну від нас, штурмовиків, решту служби ритиме окопи чи робитиме ще щось таке саме „негідне“», — каже чоловік.
Людину, яка підірвалася, пригадує свідок, звали Олександр, прізвище — чи то Ісаков, чи то Ісаєв. У «Скелі» «Бабелю» підтвердили, що в них справді був мобілізований Олександр Ісаєв. Але озвучили іншу версію: «Під час навчання 26.02 він відхилився від визначеного маршруту й підірвався на невідомому пристрої». Там також повідомили, що 15 березня чоловік помер у лікарні від легенево-серцевої недостатності.
«Бабель» знайшов іще один випадок підриву людини в навчальному центрі «Скелі». Чоловік категорично відмовився спілкуватися з редакцією, але говорити анонімно й надати деякі документи погодилася близька йому жінка. Вона розповіла, що військовий пробув на тренуванні менш ніж місяць. Одного дня він зателефонував і сказав: «Я підірвався». Його, пораненого, вивезли з території військової частини й веліли зателефонувати рідним, щоб забрали.
«Я не думаю, що він хотів утекти. За великим рахунком, вони всі знають, що там заміновано. І якщо якийсь різкий рух — стріляють у спину», — каже наша співрозмовниця.
Коли родичі забирали чоловіка, у нього сочилася кров — кілька днів перед тим пораненого намагалися лікувати в польових умовах. Уражена була вся нижня частина тіла до пояса — жінка нарахувала близько 50 уламків, у розпорядженні «Бабеля» є відповідний медичний документ. Постраждали ноги, черевна порожнина, пах, уретра. Статевий орган постраждав найбільше. Операції, задля яких довелося продати цінне майно, не допомогли. «Він у вікно вже намагався вийти», — каже співрозмовниця. Зараз чоловік перебуває у тяжкому емоційному стані. Попри це, за її словами, за деякий час підрозділ вирішив повернути чоловіка до своїх лав — у медроту. Тож наразі він переховується. «„Скеля“ своїх не кидає», — часто кажуть ті, хто проходив там службу. Вони вкладають у цю фразу інший сенс, ніж медійники полку.
Олександр Жикін намагався втекти зі «Скелі» з перших днів. Перше місце, куди його завезли, було не полігоном, а старим табором у лісі — там, каже, територія замінованою не була. Тікав разом із іще одним хлопцем — скористалися походом у туалет. Поки озброєний охоронець відволікся, кинулися в різні боки. І тоді, каже, по них відкрили вогонь: стріляли не в повітря, а по ногах, та вони бігли між деревами, тож кулі не влучили. У повітря підняли дрони.
«Коротше, знайшли нас. Вибили зуби, поламали ребра, ну жесть просто. І цей охоронець, від якого я чкурнув, каже: „Що ти, с*ко, хочеш, щоб я замість тебе на нуль поїхав?“» — згадує Олександр.
У полку стверджують, що про побиття Жикіна вперше почули від «Бабеля». Те, що по втікачах стріляють бойовими набоями, заперечують. Щодо замінованого периметра Андрій Сурай довго вагався і зрештою сформулював відповідь так: «Якщо десь написано „міни“, не треба перевіряти це ногою».
«Вони називають пацанів „одноразки“»
Олександр Жикін військову підготовку проходив у сараї. Каже, після спроби втечі й побиття його з «напарником» повністю замотали скотчем, кинули на бетонну підлогу й приставили варту. «І ми тиждень просто під себе ходили. Їжу приносили, але я не дуже їв і пив, бо розумів, що захочеться в туалет». Періодично до них у сарай заходили й били — хто прикладом, хто берцями. Це був лютий.
За тиждень їх повели митися й повернули до будиночка. Уже першої ж ночі, каже Олександр, вони знову кинулися тікати: «Спустили ковдру з другого поверху. Тікали втрьох. Ну, дякувати Богу, хоч третій утік. Спіймали, знову били і знову в сарай зв’язаних кинули». Цього разу втікачі пробули там добу. А тоді, каже Олександр, їх вивели, пристебнули одне до одного наручниками й перевезли на полігон.
«Тиждень із ним усюди за ручки ходили, ми там уже як знаменитості були. Спали на другому ярусі, пристебнуті один до одного. Уявляєте, це ж туди треба ще залізти. Якщо, припустімо, до їдальні один хоче, а інший ні — треба йти вдвох. Або до туалету. І з нами постійно особистий охоронець із автоматом ходив», — розповідає Олександр.
За тиждень, за його словами, з них зняли наручники, дали лопати й наказали копати туалети та ями. Олександр попросив дозволу написати рапорт і перевестися: «І ще за те отримав, що спитав».
Про зв’язування скотчем у навчальних центрах розповідають чи не всі чоловіки, які звідти втекли. На одному з полігонів, як дізнався «Бабель», у бліндажі виокремили зону для тих, хто відмовлявся служити з релігійних переконань. Пізніше до них почали підселяти людей в абстиненції. Особливо бунтівних прив’язували скотчем, згадують троє свідків. «Прив’язували до стовпа всередині бліндажа, де нас тримали. Там дерев’яні бруски, бліндаж збитий із дерева», — пояснює один зі свідків. Людину могли прив’язати на цілий день.
До «релігійного» бліндажа підселяли й людей із психічними розладами, згадують очевидці. «Було видно, що цим людям потрібна психіатрична лікарня, — розповідає один із „релігійних“. — Нам виходити нікуди не дозволяли із цього приміщення, а цим людям не поясниш, що не можна виходити. Вони [охоронці] били їх прикладами, кулаками, ногами й знову до нас закидали. Кілька хлопців із наших намагалися допомагати цим людям». Потім їхній бліндаж стали замикати.
«Бабель» знайшов людину з психічним захворюванням, яку мобілізували до «Скелі». Ми поспілкувалися із чоловіком у присутності матері. Його проблеми очевидні для пересічної людини без медичної освіти — чоловік навіть погано вимовляє слова. Як він пройшов ВЛК — незрозуміло. Але додому, зі слів матері, його відпустив не навчальний центр, а вже бойовий командир. До того він разом з усіма проходив вишкіл і діставав стусани. У редакції також є анонімні свідчення того, що в підрозділі утримували мобілізованих із ВІЛ, туберкульозом і гепатитом C, позбавляючи їх можливості приймати необхідні для життя медикаменти.
Один із мобілізованих до «Скелі» переповідає підслухану розмову керівництва полігона, у ній ішлося про чергове розміщення новобранців: «Везуть, готуйтеся, буде тисяча „двохсотих“». Схожі спогади й в Олександра Жикіна: «Якийсь начальник штабу чи хто там підійшов до нашого намету: „А тут хто? А, третя рота. Одноразки“. І пішов. Уявляєте, як вони називають пацанів? „Одноразки“. Ну тобто один вихід — і все».
Один із чинних солдатів «Скелі» став свідком «зомбі-апокаліпсису» під час шикування, на яке привозили наркозалежних: людей били, дехто мимовільно випорожнювався просто у строю. Він каже, це було страшно. А ще додає, що хоч сам не прихильник таких жорстких методів «роботи» з людьми, але бачив, як після навчання деякі наркозалежні «ставали людьми, справжніми вмотивованими тиграми». На запитання, що було з тими, хто «тигром» не став, він відповідає коротко: проходили ту саму БЗВП і точно так само йшли на бойовий вихід, але «без знань, без умінь, без нічого».
Людина, яка перебуває на обліку в нарколога, може піти до війська лише добровільно, пояснює очільник Всеукраїнського об’єднання людей із наркозалежністю (ВОЛНА) Олег Димарецький. Справді, є чимало бійців на замісній підтримувальній терапії (ЗПТ), які домовляються з командирами, ходять отримувати препарати й повертаються до бойових завдань. «Я казатиму не про всіх, але тільки в організації ВОЛНА є люди, які просто на смерть стояли у штурмових підрозділах Харкова, Запоріжжя. У мене 26 людей на ЗПТ із супутніми тяжкими діагнозами загинули за нашу з вами країну, але це не привід хапати людей і казати: „Вони теж так можуть“. Ні, не можуть. Це одиниці, просто винятки», — каже Димарецький.
На державній програмі ЗПТ зараз, за даними об’єднання ВОЛНА, перебуває 26 тисяч людей, 70 відсотків із яких — чоловіки. Якщо в людини підтверджена наркотична залежність і є потреба в лікуванні, а тим паче якщо виражені психічні порушення — усе це підстави визнати її непридатною до військової служби. Якщо ж ідеться про менш тяжкі розлади або епізоди в минулому, ВЛК може ухвалити інше рішення. Більшість із опитаних «Бабелем» мобілізованих розповіли, що насправді військово-лікарської комісії вони не проходили — у ТЦК їм просто видавали довідки про придатність.
Ті, хто перебуває на замісній терапії, — це хворі люди, пояснює Димарецький, вони мають діагнози, що становлять небезпеку як для них самих, так і для війська. Без терапії людина переживає катування й може вкоротити собі віку. Але не тільки: «Через три дні в абстинентному синдромі він просто може стати тією людиною, яка перейде на бік ворога або, ще гірше, постріляє своїх».
«Я не зовсім розумію, коли мені кажуть, що я повинен далі ще роки воювати, а людину, яка за мій кошт отримує метадон, потрібно відправити додому, а мене до моїх дітей — ні», — каже начальник групи цивільно-військового співробітництва «Скелі» Андрій Сурай. У полку багато говорять про соціальну справедливість. Там воюють різні люди: як успішні й освічені чоловіки, так і зі строкатою біографією — рекрутовані з в’язниць і наркозалежні. У полку слушно зауважують: охочих іти до війська вкрай мало, тим паче у штурмові підрозділи, а людей критично бракує. Тож працюють із тими, хто є. На закиди про наркозалежних у лавах «Скелі» Андрій Сурай відповідає так: «Якщо ВЛК його визнала придатним — він придатний. Кому ми маємо вірити? Людині, яка чотири роки ухилялася від своїх обов’язків, чи лікарській комісії?»
Саша Жикін не ховався від війська: він служив із 2023 року, і хоч зараз у СЗЧ, планує продовжити службу: «Я й досі готовий служити. Ми зараз у процесі, до багатьох інстанцій звернулися. Просто не знаємо, що робити». Чоловік готовий служити в частинах забезпечення, медичних підрозділах, у логістиці, охороні чи зв’язку. Натомість він переховується від «Скелі».
Поки Олександр був у полку, його розшукували рідні. Коли чоловікові вперше дали телефон, він устиг написати, а потім видалити повідомлення такого змісту: «Дзвоніть на гарячу лінію щодня. Мене хоч бити перестануть. Сру під себе».
Наступного разу мобілізованому нарешті дали зателефонувати — під наглядом у режимі гучного зв’язку. Олександр зметикував набрати по відеозв’язку, охоронець цього не помітив — Жикін сидів на другому ярусі ліжка. «Живий, здоровий, усе чітко», — розповідав Олександр, нишком демонструючи рідним побите обличчя. Ті зняли все на відео.
Батько Олександра написав заяву до Військової служби правопорядку ЗСУ — документ потрапив просто у «Скелю». «Ротний мені сказав: „Що ти, хотів тут усіх на*бати? Подзвонив по відеозв’язку“. Думаю, зараз мене вб’ють, кажу: „Нічого я не дзвонив“. Він каже: „У мене твоя фотка є“», — згадує Олександр. Після цього бити його припинили. Щоправда, змусили записати повідомлення, що в нього все добре.
Жикіну вдалося втекти зі «Скелі», коли його перевезли на інше місце дислокації — за збігом обставин, у його рідне місто, яке він добре знав. Каже, чкурнув від охорони під час походу до магазину.
Рідні розповідають, що полк розшукував Олександра: приїздили до будинку батька, розпитували, чатували кілька днів біля його дому. Дзвонили й дівчині — з його планшета, що залишився в частині.
«Я особисто знімав пацана зі шнурка»
Олександр Семенов — той самий чоловік, який у січні 2026 року весь побитий прийшов до лікарні Кропивницького, — теж не відмовлявся служити. За словами його мами Світлани Христус, він двічі сам просився до війська — у 2022 та 2024 роках: «Я особисто його під ТЦК чекала, речі йому збирала». Саша любив авто, мав хист до швидкого водіння — тож хотів потрапити на евакуацію поранених. До війська Семенова не брали: він був непридатним через те, що перебував на замісній підтримувальній терапії. Але у 2026 році з невідомої причини ВЛК визнала його придатним, і 10 січня Семенова повезли до «Скелі». А вже 23 січня він прийшов увесь побитий до лікарні в рідному Кропивницькому й розповів таке: «Забивають, до квадроцикла прив’язують і починають волокти по землі тебе — поки ти не зітрешся». Саша втік зі «Скелі» з групою мобілізованих, коли їх перевозили з одного навчального центру на іншу локацію.
На відео, знятому медиками лікарні, видно, що в нього на голові кілька глибоких ран, брудні й побиті руки та ноги, стесані долоні й поперек. «Це я зняла його на відео. А потім пішла в кабінет плакати», — розповіла «Бабелю» завідувачка відділення замісної підтримувальної терапії Тетяна Гуренко. Олександр — її пацієнт. За словами лікарки, за зиму в них до «Скелі» забрали 160 людей — часто хапали просто в коридорі лікарні.
Коли Саша побитий прийшов до лікарні, він перелічив людей, які на його пам’яті вчинили там самогубства: «Скіпа Максим — він повісився на бронежилеті. Потім: я особисто знімав зі шнурка — пацан за бачок туалетний заліз і задушив себе. Потім: двоє людей — перше стрільбище — вони по набою і прострелили собі голови. Коротше, за чотири дні дев’ятеро людей суїциднулися».
Його слова, які залишилися за кадром, «Бабелю» переповідає лікарка: «Я ніколи не думав, що можу обісратися — так били». Окрім ран на голові й стесаного тіла, свідки бачили в нього перебиті пальці на руках і сліди від наручників на зап’ястях.
Двадцять сьомого лютого Саша помер у лікарні. Офіційна причина смерті — пневмонія. Розслідування поліція не проводила. «У мене є приятель військовий, який після Сашиного похорону навесні на ротацію прийшов. То він казав: „Ти що, ми зі «Скелею» разом із оточення виходили, прорив робили, такі хлопці класні!“ Але ж не всі такі», — згадує мама Саші.
Жінка у тяжкому емоційному стані, з власних міркувань вона відмовилася розповідати про все, що їй відомо. Єдине, що сказала: «Кожне забране життя могло принести користь по-різному. Хтось туалети прибирає, хтось картоплю збирає, хтось на машині їздить, щось ремонтує, хтось якогось гада хоч одного вб’є. Дитину дуже боляче втрачати, але одне — якщо вона хворіє чи на війні загинула. І зовсім інше — якщо її довели до смертельного стану. Це дуже страшно».
Полк письмово повідомив «Бабелю» лише те, що Олександр Семенов пішов у СЗЧ під час переїзду з полігона до медроти. Запитання щодо побиття і прив’язування до квадроциклів там проігнорували. Про суїциди у «Скелі», про які розповів Саша, написали так: «Заяви про масові самогубства були перевірені поліцією, виявилося, що ці події зібрані з усіх підрозділів за пів року. Події були задокументовані та відповідним чином оформлені. У більшості самогубцями стали інструктори, охоронці та досвідчені військові». Яким чином новобранець, який ізольовано пробув у «Скелі» два тижні, зібрав події з усіх підрозділів за пів року — редакція пояснити не може.
Суїцид Максима Скіпи, про якого на відео згадав Семенов, «Бабелю» в полку підтвердили. Там повідомили, що ознак насильницької смерті в нього не виявили, «побратимам скаржився, що зле без наркотиків».
«Бабель» знайшов свідка, якого мобілізували разом із Максимом Скіпою. Він каже, Максима військовослужбовці «Скелі» побили ще в ТЦК. «Ребра відбили. Обличчя було аж синє, фіолетове. Вони ще з нього глузували й казали „сінєглазка“. „О, повзе-повзе, не може йти, сінєглазка“», — згадує їхні слова свідок. Максима побили через те, що під час обшуку в нього знайшли захований метадон. Це, зі слів свідка, відбувалося вночі, поки вони у приміщенні ТЦК чекали на інших мобілізованих. Власне, самі військовослужбовці «Скелі», за словами свідка, виїздили разом із поліцією та затримували людей на вулицях.
У приміщенні ТЦК, каже свідок, вони напилися коньяку й почали бити чоловіків. А потім наказували іншим новобранцям «ставати у спаринг» із тими самими побитими людьми. «Я вдавав, що б’ю, — ну не міг я бити! Я робив замах і в кінці легенько торкався», — каже співрозмовник «Бабеля». Із Максима Скіпи, за його словами, продовжили знущатися й на полігоні: «Він ледве ходив. Ми йому броник допомагали вдягати й знімати, бо якщо не вдягне — били». Одного ранку новобранці прокинулися й побачили, що Максим повісився.
Загалом Андрій Сурай не заперечує, що випадки насильства в полку трапляються, але запевняє, що це не система: «Чи є така проблема, що люди, яким потрібно виконувати завдання й домогтися виконання завдання від того, хто цього не хоче, вдаються до якихось нестатутних методів? Ну, звісно, вона є. Вона є будь-де. Чи боремося ми з нею? Так, звичайно. Тобто завдання такого [бити] нікому ніхто ніколи не ставив».
Для побиття у «Скелі» не завжди потрібна вагома причина, каже колишній інструктор із бойовим досвідом. Він знає про випадки, коли знущалися з людей на тилових посадах — через збої в роботі Starlink чи помилки в паперах. Ламали ребра, каже, просто при всіх на нараді. Бачив військовий і те, як на мобілізованих нацьковували собак. Знущаються, за його словами, і інструктори, і охорона полігона.
«Вони [новобранці] — як зеки. Вони вийшли о 6-й ранку — о 6-й вечора зайшли в бліндаж. Усе. Заходить інструктор — а ти сидиш, то одразу вигрібаєш, вибачте, п*здюлей», — каже свідок.
Офіс військового омбудсмана неодноразово виїздив на полігони «Скелі» з перевірками. Утім, виявити порушення прав людей на місці складно, адже територія велика. «Вони, звісно, намагаються формувати картинку. Водночас ми ще аналізуємо скарги. І з ними працюємо», — каже Руслан Циганков.
Двоє з тих, із ким анонімно поспілкувався «Бабель», розповіли, що на час перевірок найбільш побитих чи бунтівних вивозять за межі навчального центру на кілька днів.
«Це така показуха. Скільки при нас цих журналістів приїжджало! І вони [охорона] нас змушували казати, як у них там усе добре. Показуха, брехня, блюдолизтво й концтабори», — каже «Бабелю» людина, яка пройшла у «Скелі» і полігон, і бойові дії. Із цієї причини «Бабель» відмовився їхати до навчального центру полку на запрошення «Скелі»: перевірити будь-які зібрані й описані факти на місці, коли підрозділ сам обирає місце та час візиту, неможливо.
«„Скеля“ — це на смерть»
За період із кінця осені 2025-го до весни 2026-го «Бабель» зібрав інформацію про 25 смертей серед новобранців «Скелі». Це були переважно здорові чоловіки молодого й середнього віку, які не мали ані залежностей, ані тяжких захворювань. Більшість померла від пневмонії, проте чи не всі родичі, яких опитала редакція або колеги з інших медіа, скаржаться на несвоєчасне надання медичної допомоги.
Володимир Цуканов, 32 роки. У полк потрапив 15 січня, помер 11 лютого в лікарні. Причина смерті: легенево-серцева недостатність. Причини, що призвели до смерті, — множинні переломи ребер, тупа травма грудної клітки.
Дмитро Коваль, 50 років. У полк потрапив 6 березня, 21 березня помер в автомобілі військовослужбовців. Причина смерті — кардіоміопатія.
Віталій Салтан, 34 роки. У полк потрапив 26 січня, 22 лютого помер у лікарні. Причина смерті — пневмонія.
Олександр Семенов, 35 років. У полк потрапив 10 січня, помер 27 січня в лікарні. Причина смерті — пневмонія.
Максим Скіпа, 37 років. У полк потрапив 3 січня, помер 9 січня у військовій частині. Суїцид.
Олександр Ісаєв, 42 роки. У полк потрапив 25 лютого, помер 15 березня в лікарні. Причина смерті — легенево-серцева недостатність.
Сергій Черноіван, 36 років. У полк потрапив 1 грудня, помер 20 грудня. Причина смерті — гнійне плевролегеневе запалення.
Сергій Табацький, 38 років. У полк потрапив 3 листопада, орієнтовна дата смерті — 25 листопада. Причина смерті — кардіоміопатія. Тіло знайшли в лісосмузі за межами військової частини.
Вадим Поливаний, 49 років. У полк потрапив 9 лютого, помер 27 лютого в лікарні. Причина смерті — пневмонія.
Дмитро Школярський, 34 роки. У полк потрапив 10 лютого, помер 26 лютого в лікарні. Причина смерті — пневмонія.
Сергій Голубов, 41 рік. У полк потрапив 8 листопада, помер 7 грудня в лікарні. Причина смерті — інфаркт мозку.
Андрій Чередніченко. У полк потрапив 28 січня, помер 14 лютого в кареті швидкої допомоги. Причина смерті — пневмонія.
Олександр Коваленко, 32 роки. У полк потрапив 21 лютого, помер 24 березня в лікарні. Причина смерті — менінгоенцефаліт.
В’ячеслав Гекало, 37 років. У полк потрапив 12 лютого, помер 6 березня в лікарні. Причина смерті — пневмонія.
Дмитро Іванченко, 42 роки. У полк потрапив 6 січня, помер 8 лютого в лікарні. Причина смерті — пневмонія.
Роман Кожарко, 45 років. У полк потрапив 10 січня, помер 14 лютого. Причина смерті — гангрена правої нижньої кінцівки.
Денис Багрій-Шахматов, 38 років. У полк потрапив 1 лютого, помер 13 лютого у військовій частині. Причина смерті — гостра серцево-судинна недостатність.
Віталій Карат, 38 років. У полк потрапив 25 лютого, помер 14 березня в лікарні. Причина смерті — недокрів’я внутрішніх органів.
Василь Войчук, 52 роки. У полк потрапив 13 березня, помер 28 березня в автомобілі швидкої медичної допомоги. Причина смерті — гостра серцево-легенева недостатність.
Василь Цюрко, 41 рік. У полк потрапив 24 лютого, помер 4 березня в лікарні. Причина смерті — гостра серцево-судинна недостатність.
Ярослав Мокрій, 53 роки. У полк потрапив 26 лютого, помер 12 березня в автомобілі дорогою до лікарні. Причина смерті — хронічна обструктивна хвороба легень.
Петро Данильців, 52 роки. У полк потрапив 3 лютого, помер 11 березня дорогою до лікарні. Причина смерті — атеросклеротичний кардіосклероз.
Віталій Батура, 43 роки. У полк потрапив 26 лютого, помер 28 лютого. Причина смерті — кардіоміопатія.
Іван Терентьєв, 46 років. У полк потрапив 1 березня, помер 7 березня. Причина смерті — кардіоміопатія.
Володимир Бєлас, 47 років. У полк потрапив 21 травня, помер 9 червня, тіло виявили в лісі. Причина смерті — пневмонія.
Смертність у полку можна умовно поділити на дві категорії — через хвороби та з ознаками насильства. Ми розповідаємо про випадки з обох категорій.
Віталій Салтан, 34 роки, Кропивницький. Його історія вже набула розголосу. Віталія мобілізували до «Скелі» 26 січня, а вже 22 лютого він помер у лікарні. Мобілізованого доправили до медзакладу з критично низьким рівнем сатурації — 75, де він за тиждень помер. У «Скелі» кажуть: Салтан зайшов до лікарні своїми ногами, а що відбувалося далі — відповідальність лікарів.
Андрій Сурай вважає, що медичне забезпечення в підрозділі хороше: «Для того щоб перевірити своїх лікарів, ми запросили фахівців вищого рівня. У нас була перевірка із Сухопутних військ. Вони не виявили жодних порушень щодо протоколів чи наявності ліків. Тому я їм довіряю. Головний лікар Сухопутних військ сказав, що „у вас медична служба налаштована нормально“». Натомість в Офісі військового омбудсмана заявляють, що з медициною в підрозділі є проблеми: «Я відверто вважаю, що медичне забезпечення щонайменше було на неналежному рівні. Це я констатую. Ми це встановили у випадку з тим самим Салтаном», — каже Руслан Циганков.
Сім’я Віталія переконана, що йому не надали вчасно медичної допомоги, і чекає на результати повторної судово-медичної експертизи, оскільки чоловік скаржився на температуру за сорок — лікування в полку йому не допомагало. Розповідав також і про атмосферу на навчаннях — йому було страшно. Тікати навіть не думав. «Він мені сказав, що вони всі [втікачі] обідрані, побиті, стесані. Каже, таке враження, наче хтось їх просто прив’язав до машини й простягнув по дорозі», — згадує слова свого нареченого Віталія Анастасія Полєва. Пара планувала побратися в липні цього року. «Щосуботи чи щонеділі, що б не було, ходжу до нього на кладовище. А що мені ще залишається робити?» — каже Настя.
Дмитро Коваль, 50 років, Волинь. Чоловік потрапив у полк 6 березня, а вже 21-го помер. Причина — неуточнена кардіоміопатія. Сім’я не вірить, що смерть була природною. У морзі дружина Лілія не одразу впізнала чоловіка. «Обличчя виснажене, я б сказала — замордоване. Руки в синцях, ноги в синцях, на шиї синці. Плюс на обличчі, майже через увесь правий бік, довга така смуга — ніби його головою вдарили. На спині — вм’ятина незрозуміла, просто яма», — каже Лілія. Уже коли шок минув, жінка впізнала чоловіка за родимками на обличчі.
Повідомлення про смерть Дмитра розмістили в релігійній спільноті — його побачили чоловіки, які разом із ним були у «Скелі», і вийшли на рідних. Це ті самі троє людей, які відмовлялися служити з міркувань віри. Зараз вони в СЗЧ.
Дмитро, зі слів свідків, був мовчазний і переляканий, по шість-сім годин на день молився і зовсім відмовлявся їсти. Дехто з опитаних припускає, що чоловік тримав піст. Інші — що так він протестував. «Я йому кажу: „Братику, слухай, ти тут не доводь їм нічого“. Бо він почав про якісь свої права говорити. Вони його просто глушили. Вони його б’ють, а він кричить: „Хлопці, та за що ви мене б’єте?“ Я дивлюся на його обличчя — людина взагалі не розуміє, що відбувається», — каже один із очевидців.
Від виснаження й голоду чоловік постійно мерз; щоб зігрітися, лягав спати між мобілізованими. Дмитрові, згадують свідки, примусово ставили крапельниці — начебто вітаміни. Щоб він не виривався, його тримали новобранці.
Дмитро «викликав вогонь на себе» — він вимагав, щоб його відпустили. Усі троє свідків провели з ним близько тижня, носили йому їжу з їдальні, але він жодного разу не доторкнувся. За це його лупцювали щодня. Найдужче чоловіка побили, коли він пообіцяв наглядачам, що їстиме, а прийшовши до їдальні — відмовився. «Багато били по голові. За шию хапали й кидали — піднімали й знову кидали. Ногами били, кулаками», — каже чоловік, який неодноразово був свідком знущань.
Із Дмитра Коваля знущалися двоє медиків підрозділу з позивними «Сатана» і «Бокс», а також начальник полігона «Сич», свідчать усі троє. Начальник охорони, кажуть, не бив, а згодом сам пішов у СЗЧ.
«Бабель» поцікавився в Андрія Сурая: коли б’є начальник полігона — це все ще поодинокий випадок чи вже системна проблема? Його позиція: якщо це справді було, винні мають бути покарані. Однак наразі в полку таких даних немає, як і підстав уживати заходів. А причин вірити людям, які відмовилися від служби й не повідомили про побиття правоохоронців, у нього немає.
До поліції свідки справді не зверталися — вони не можуть цього зробити, оскільки перебувають у СЗЧ, як і майже всі інші, хто свідчить про злочини у «Скелі». «Цим вони й користуються», — каже один із очевидців побиття Дмитра Коваля.
Від моменту зникнення Дмитра Лілія не мала з ним зв’язку понад тиждень. Вона телефонувала всюди — на гарячу лінію «Скелі», Міноборони, в Офіс військового омбудсмана. І врешті 8 березня з незнайомого номера їй надійшло аудіоповідомлення від чоловіка: «Прошу посилено молитися і підключайте всіх, кого можна. Поліцію, якщо треба».
На записі чути, що розмову контролюють. Більше Лілія чоловіка не чула.
Свідки бачили Дмитра востаннє орієнтовно 14 березня, потім їх роз’єднали. Що з Ковалем було далі — вони не знають. Відомо лише, що за тиждень він помер в автомобілі військовослужбовців «Скелі». Куди вони прямували і чи справді він помер у машині — має встановити слідство.
Попередня експертиза поставила діагноз — кардіоміопатія неуточнена, про ознаки насильницької смерті там не згадано. Хоча згадка про синці таки є — на грудній клітці, спині, ребрах, плечах, під пахвами, на ногах і в паху. Експерт написав, що це легкі тілесні ушкодження.
Близькі й рідні Дмитра через суд домоглися відкриття кримінального провадження за місцем проживання Дмитра та проведення повторної експертизи. Вона має дослідити, що саме призвело до смерті.
Дмитрові було 50 років, він починав нове життя. Зі своєю майбутньою дружиною познайомився кілька років тому — на служінні в церкві. Пара побралася, у 2025-му в них народилася донька Неля. Дитині зараз дев’ять місяців.
«Я не хочу, щоб отак просто чоловіків забивали. Без причини. Я не тільки за Діму, я й за інших чоловіків. Люди можуть бути суспільно корисними. Їх можна залучити до якихось інших робіт, якщо людина каже: „Я не беру зброю“», — говорить Лілія.
Володимир Цуканов, 32 роки, Миколаївщина. До «Скелі» чоловіка мобілізували 15 січня, а 11 лютого він помер у лікарні. Легенево-серцева недостатність — це безпосередня причина смерті. Але важливо, що їй передувало. Судово-медична експертиза зафіксувала тупу травму грудної клітки та множинні переломи ребер. Володимир пробув у «Скелі» з 15 до 20 січня. А 21 січня його та ще 40 новобранців відрядили до 1-го окремого штурмового полку.
Поліція, яка розслідує справу, вважає, що чоловік помер унаслідок жорстокого побиття вранці 20 січня, і підозрює в цьому молодшого сержанта «Скелі» Анатолія Кучера. У судовій залі, коли його брали під варту, сержант і сам визнав провину. Сказав, що побив, бо побачив, що Володимир уживає наркотики. Покаявся у скоєному, пояснив, що не розрахував сили, і попросив відпустити його служити далі.
За версією слідства, Кучер завдав Цуканову трьох ударів лівою ногою у грудну клітку. Після того як чоловік упав, бив його ногами в тулуб — і зламав дев’ять ребер. Забій грудної клітки ускладнився двобічною гнійною пневмонією. Із цим діагнозом він і потрапив до лікарні — туди його доправили вже з 1-го ОШП. Слідство наразі не оголошувало підозри нікому, окрім молодшого сержанта «Скелі». Сам підозрюваний через свого адвоката переповів «Бабелю» вже іншу версію: запевняє, що не бив новобранця, а лише знешкодив його, коли той вихопив зброю в охоронця: «Просто підбіг, підстрибнув і вибив зброю в нього. І разом із ним упав. Ні кулаками, ні ногами я його не бив». А ліву ногу, якою, за версією слідства, він бив Володимира, начебто вдарив об автомат під час інциденту — ударив настільки сильно, що знадобилися госпіталізація й операція. На запитання, чому визнав провину в суді, Анатолій відповів: «Розгубився».
Натомість у самій «Скелі» спершу взагалі заперечували, що підозрюваний у побитті — з їхнього полку: «Про заарештованого сержанта „Скелі“, підозрюваного в його побитті, нам нічого не відомо. Якщо такий існує, то він сержант із 1-го ОШП, а не зі „Скелі“». Коли редакція назвала прізвище підозрюваного, полк визнав, що він справді в них служив, і переповів версію про наркотики. Нагадаємо, у полку новобранців обшукують, роздягаючи догола. Як у померлого могли опинитися наркотики — незрозуміло.
Володимир Цуканов мав наркотичну залежність. Останніми роками чоловік доглядав паралізовану матір; вона померла торік, а слідом за нею — і батько. Найближча людина Володимира — сестра Альона — живе далеко. Невдовзі після смерті батьків чоловік укотре намагався зав’язати з наркотиками, каже Альона. Тому спершу, коли брата мобілізували, вона навіть подумала, що це на краще: «Я ж не думала, що знайду його в морзі». Жінка прагне, щоб не лише покарали винуватця побиття, а й розслідували, як братові надавали допомогу в іншому підрозділі.
Із сестрою на відеозв’язок Володимир виходив двічі. Уперше повідомив, що його били: «Сказав, що потрапив спершу до повних виродків, які його сильно побили, як до собаки ставилися, „а зараз я в хороших хлопців, усе нормально, ти не хвилюйся“». Удруге казав, що йому повідомили про зламані ребра. Більше вона його не чула.
Віталій Карат, 38 років, Івано-Франківщина. Чоловіка мобілізували 25 лютого 2026 року, а 14 березня він помер у лікарні. Причина смерті — гостре недокрів’я внутрішніх органів. Історія Віталія стала резонансною після публікації «Суспільного». А ще більшого розголосу набула через заяви «Скелі» про те, що Віталій травмувався, упавши із сосни: «Віталій Карат під час проходження служби намагався скоїти СЗЧ. Під час пошуків його виявили високо на сосні. Після розмови вирішив спуститися, але впав із неї». Після смерті в нього, як і у Володимира Цуканова, виявили переломи ребер і травму грудної клітки.
У полку запевняють, що завезли новобранця до лікарні одразу після падіння. «Ми самі попросили зробити йому рентген, тому що була підозра на пневмонію. У нього виявили пневмонію й одне зламане ребро. Усе, крапка. У нього не було пневмотораксу, не було кровотечі, не було тупого удару грудини, — каже „Бабелю“ Андрій Сурай. — І наступне, що ми про нього дізнаємося: у Дніпрі в морзі він із десятком поламаних ребер, помер від знекровлення внутрішніх органів та удару тупим предметом у ділянку грудини. Розумієте?» Що із чоловіком сталося в лікарні — Сураю невідомо; на полігоні, за його словами, його ніхто не бив.
Сурай каже, полк співпрацює з правоохоронцями: свідки пройшли поліграф, на полігоні провели слідчий експеримент. Раніше, коли представники «Скелі» коментували цю ситуацію, ішлося про два, а не одне зламане ребро, а також про наявність відео, яке нібито підтверджує версію із сосною. Коли «Бабель» попросив надати відеозапис, з’ясувалося, що його немає — є лише фото слідчого експерименту.
Сестра Віталія — Олеся Піскунова — стверджує: перед смертю брат особисто казав їй, що його постійно били, а до лікарні доправили, лише коли йому стало зовсім зле. «Вони його вбили. Вони дуже знущаються з усіх. „Скеля“ — це на смерть», — говорить жінка.
«Контролювати їх у такому масштабі ми не зможемо»
Масові скарги на «Скелю» почали надходити наприкінці 2025-го — невдовзі після того, як на початку року 425-й окремий штурмовий батальйон масштабували до полку. Утім, нині «Скеля» значно більша за звичайний полк. Посилаючись на чисельність, там кажуть: 25 смертей, які нарахував «Бабель», — це небагато. Однак ця цифра — лише те, що вдалося зібрати редакції; своїх реальних утрат на полігонах полк не розкриває. А в Офісі військового омбудсмана констатують: смертей у полку більше, і в порівнянні з іншими частинами 425-й ОШП також лідирує.
«Відсоток смертей, не пов’язаних із бойовими діями, пропорційно у „Скелі“ більший. Але прямо колосального розриву немає. Насамперед роль відіграє питання медичного забезпечення», — каже Руслан Циганков з Офісу військового омбудсмана. Водночас він наголошує: у Генштабі немає персоніфікованого обліку — туди військові частини подають лише кількість людей без прізвищ, через що дані важко перевіряти.
За кількістю скарг від військовослужбовців — на сьогодні їх в Офісі понад 9 000 — «Скеля» теж на першому місці: 5,1 відсотка звернень (ідеться не лише про навчальні центри, а про полк загалом). На другому місці — 225-й ОШП із показником 3,1 відсотка. Причому в цій статистиці варто робити поправку на те, що в інших навчальних центрах люди значно частіше мають доступ до зв’язку.
«Це ключове, про що я постійно кажу. Ці цифри — лише ті, хто зміг достукатися, у кого була така можливість. Тому, коли ми зводимо статистику, виходить ніби приблизно як усюди. Але в голові я розумію, що насправді — ні», — пояснює представник Офісу військового омбудсмана.
Як позитивний приклад Руслан Циганков наводить 210-й окремий штурмовий полк, який також проводить власний вишкіл: новобранці там мають зв’язок нехай не постійно, але щодня. У «Скелі» ж після консультацій з Офісом військового омбудсмана надали мобілізованим можливість виходити на зв’язок тричі на тиждень.
Окремо в Офісі наголошують і на діях ВЛК, які визнають пацієнтів із ЗПТ придатними до служби у штурмових військах: «Такі люди незаконно перебувають у Збройних силах. І я вважаю, що в цьому питанні ми маємо поставити крапку. Вони підлягають звільненню», — каже Циганков.
Про факти насильства у «Скелі» Офісу стало відомо ще рік тому — тоді Ольга Решетилова ледь не силоміць забирала побитих людей. «Я думаю, командування [полку] щонайменше мало знати про те, що відбувається. Якщо командування не знає — то це погане командування», — заявила вона нещодавно в інтерв’ю «Суспільному». Скандал тоді, за її словами, дійшов до головкома й президента, і відтоді полк почав іти на контакт.
«Ми знаємо, що всередині нашого полку командир робить усе, щоб цих негативних історій не було. Коли вони трапляються, командирові не доповідають, намагаються приховати, і зрештою це вилазить через журналістів або доходить до Решетилової. Позиція командира — розібратися і, якщо винні, показово покарати, — каже речник полку, колишній журналіст Олексій Братущак. — Реально обурює, коли ми намагаємося збудувати нормальний боєздатний підрозділ, але через певні моменти маємо таку лиху славу».
У полку, вочевидь, переймаються репутацією: туди останнім часом приїздить дедалі більше публічних осіб, «Скеля» оперативно комунікує як із медіа, так і з Офісом військового омбудсмана. За словами Руслана Циганкова, коли полк отримує сигнал про проблему, реакція миттєва, але все це відбувається в ручному режимі: «Вони просто обрали для себе таку тактику: де ми спалилися — там зараз усе виправимо. Але це не про системність». На думку Циганкова, полк розрісся настільки, що не має відповідного органу управління для такого масштабу.
У червні цього року головнокомандувач ЗСУ повідомив, що вісім військових частин утратили право самостійно проводити базову підготовку військовослужбовців. Логіка рішення така: важлива не лише програма вишколу, а й ставлення командирів до підлеглих. «Там, де командири дбають про підлеглих, покращують побутові умови, розвивають навчальну базу, де інструктори супроводжують новобранців і підтримують постійний зворотний зв’язок, — там вища якість підготовки та менше випадків самовільного залишення частин», — заявив Олександр Сирський. «Скеля» до переліку частин, позбавлених права проводити власну підготовку, не потрапила.
«Там багато гідних офіцерів. І поки в соцмережах несеться хейт на „Скелю“ — дуже часто заслужений, — ці люди на дев’яти напрямках сьогодні виконують надскладні завдання. Це правда», — каже очільниця Офісу військового омбудсмана Ольга Решетилова.
На її переконання, задум головкома створити штурмові підрозділи правильний, адже вони виконують критично важливі бойові завдання: «Питання лише в тому, що контролювати їх у такому масштабі — особливо якщо буде створено окремий рід військ — ми просто не зможемо. Ресурсу Офісу військового омбудсмана там точно не вистачить. Ми й так буквально живемо в цих штурмових полках».
Решетилова вважає, що такі підрозділи варто підпорядкувати кожному армійському корпусу — щоб командир корпусу контролював те, що там відбувається, і ніс за це персональну відповідальність.